Що означає ратифікація Китаєм та США Паризької кліматичної угоди?
Наскільки може змінитись світ в результаті загострення проблеми зміни клімату? Відповідь проста - кардинально! І це стосується не тільки способу мислення чи підходів до залучення інвестицій та оцінки їх результатів. Мова йде про докорінну зміну всіх суспільних відносин, де, в підсумку, питання протидії зміні клімату перетворюється на ефективний інструмент вирішення багатьох питань та зміни розстановки сил на світовому ринку та політичній арені. Одним словом - хто не з нами, той проти нас!
Ласкаво просимо на борт ...
Напевно, найбільш суттєвою новиною початку осені стала ратифікація Китаєм та США 3 вересня 2016 року Паризької кліматичної угоди. Здавалося б, що Китай, який є найбільшим емітентом парникових газів у світі, повинен усіляко уникати і протидіяти цьому. Проте насправді, навіть керівництво цієї країни побачило, що процес зупинити неможливо, а єдиний вихід - це стати частиною його.
Чому так кардинально змінилося ставлення китайців до питань зміни клімату? Що спонукало їх до цього?
Насправді, мова йде, в першу чергу, про необхідність збереження позицій світового лідера-експортера. Не секрет, що найбільші обсяги торговельних та інвестиційних потоків перетікають між так званим “золотим трикутником”. При цьому механізм ціноутворення на ринку змінився через необхідність врахування екологічних ризиків - тепер ціна виробленої одиниці товару включає не тільки її собівартість, а й вартість викидів парникових газів, які при цьому були здійснені. Саме тому встановлюються вимоги і для імпортерів враховувати кліматичну складову при виробництві та транспортуванні своїх товарів до ЄС. Це змушує останніх також піклуватися про наявність відповідного підтвердження про низький рівень викидів чи наявність сертифікатів, які дають дозвіл на додаткові викиди.
У випадку з Китаєм ситуація є доволі цікавою, оскільки перспектива купувати дозволи на викиди за цінами, які можуть на час вступу в дію Паризької кліматичної Угоди зрости, виглядає дуже неприємною. Так, за підрахунками нафтових компаній та банківських установ, мінімум до $35 за тонну СО2. Очевидно, що набагато дешевше створити власну систему торгівлі дозволами на викиди парникових газів і забезпечити своїх виробників необхідними сертифікатами.
Іншою перевагою для Китаю є перспектива створення умов не тільки для залучення іноземних інвестицій, а й для забезпечення нових напрямків для доволі вигідних вкладень власного капіталу, який сьогодні шукає можливості для інвестування. Окрім цього, існуюча тенденція до divestment передбачає поступову відмову основних гравців фінансового ринку від інвестування в компанії, які будуть в першу чергу відчувати наслідки від запровадження обмежень по викидам.
Важливим є і той факт, що Китай, США та ЄС є найбільшими емітентами викидів парникових газів - ці країни відповідають за майже 60% світових викидів. Хоча умовою вступу в дію Угоди є ратифікація її 55 країнами, які відповідають за 55% світових обсягів викидів парникових газів, проте лише за умови одностайності країн “золотого трикутника” можна говорити про досяжність кліматичних цілей, визначених в документі.
Кінець світу чи новий початок?
Прикладом змін, які відчувають на собі навіть звичайні громадяни в розвинених країнах світу на мікрорівні, може бути ціна, яку вони платять за споживання електроенергії. В цьому випадку навіть жителі Німеччини почали більш уважніше придивлятися до структури тарифу, оскільки окрім самої вартості виробництва електроенергії до ціни враховуються податки та надбавки екологічного характеру (зокрема, надбавка для розвитку відновлюваної енергетики - EEG-Umlage). Все це сприяє поступовому підвищенню ціни і зміні ставлення звичайних громадян до кількості спожитої електроенергії і, що саме головне, до її якості. Оскільки виробляючи “чисту” електроенергію, домогосподарства можуть ще й заробити.
Ситуація ще більш ускладнюється, якщо піднятися на макрорівень і взяти до уваги той факт, що енергетичні компанії в ЄС змушені “рахувати” викиди парникових газів. При цьому мова йде не тільки про власні викиди, а й про викиди, які виникають на всьому постачальницькому ланцюжку, оскільки від цього залежить рейтинг компанії і можливість отримання відносно “дешевих” фінансових ресурсів. Держави-члени ЄС з 2005 року запустили систему торгівлі викидами парникових газів (EU ETS), яка передбачає запровадження обмежень для підприємств-емітентів парникових газів і можливість купувати на ринку ту їх кількість, якої не вистачає для покриття існуючих зобов’язань. Оскільки механізм безкоштовного розподілу для енергетичних компаній практично зведено до мінімуму, то вони повинні покривати нестачу за рахунок купівлі дозволів на ринку. І навіть попри невисоку ціну на сьогоднішній день (біля EUR5 за тонну СО2) вони вже зараз витрачають мільярди Євро на їх придбання. Всі ці витрати в кінцевому підсумку відображаються і на кінцевій ціні на електроенергію.
На рівні ж державному мова йде про побудову нової моделі розвитку, де синергетичний ефект в розвинених країнах вже досягається не тільки за рахунок військово-промислового комплексу, а в більшій мірі за рахунок розвитку альтернативної енергетики і відповідних технологій. Це забезпечує стабільні темпи економічного зростання, створює нові робочі місця і дає можливість “експортувати” ідеї і товари - гарантія попиту на багато десятиріч вперед. Щоб спонукати компанії ще швидше йти дорогою до “зеленого” майбутнього, в тій же самій Німеччині на законодавчому рівні закріплено правило первинного доступу до мережі “чистої електроенергії”. Це змушує енергетичні компанії більше уваги приділяти даному напрямку, оскільки навіть нові, нещодавно збудовані електростанції нового покоління, які працюють на природному газі, простоюють через існування правила первинного доступу до мережі їх “альтернативних” конкурентів.
На міжнародному ж рівні такі зміни поступово перетворюють країни, які повністю спираються у своєму розвитку на традиційні, “брудні” джерела енергії, в аутсайдерів. Навіть якщо самі ці країни довгий час опиралися руху до світлого “зеленого” майбутнього (як, наприклад Китай чи Росія), то їх експорт все одно спрямований на ринки розвинених країн. А жодна країна не буде робити поступки для іноземних компаній і захищатиме в першу чергу інтереси власних виробників і споживачів. Тому існування численних обмежень по вмісту чи витратам певних речовин (в даному випадку викидів парникових газів) і вимог щодо наявності відповідних сертифікатів змушують іноземних виробників та уряди їх країн також замислюватися над цим питанням.
По суті, ідеальна стратегія, яка дозволяє не тільки забезпечити стабільні темпи економічного зростання, запустити кредитний механізм фінансового ринку на основі нового “повітряного” активу, а й сприяти обмеженню політичного впливу традиційно “неспокійних” країн.
Проте ситуація в останні роки змінилася і потенційні аутсайдери почали діяти за принципом “якщо не можеш щось зупинити, то необхідно стати частиною цього”. Так, і Росія, і країни Близького Сходу (як і Китай) активно долучилися до створення необхідних умов для запуску і функціонування механізму протидії зміні клімату, оскільки стало зрозумілим, що фінансові інститути на міжнародному ринку не будуть фінансувати “брудні проекти” через наявність в них потенційних кліматичних ризиків (можна згадати скандал з компанією Exxon Mobile, коли і акціонери, і кредитори відмовилися підтримувати керівництво компанії без відповідного розкриття кліматичних ризиків). Керівництво країн зрозуміло, що без таких умов можна “пролетіти” повз наступний економічний та кредитний бум, а не просто втратити ринки збуту для своєї продукції.
Де ми і що нас чекає?
Шкода, що маючи гарні вихідні умови, наша країна навіть попри підписану Угоду про Асоціацію з ЄС (в ній містяться всі необхідні для побудови інфраструктури директиви) так нічого і не зробила в цьому напрямку, окрім “споживання” ресурсів за Кіотським Протоколом. Натомість та ж сама Росія вже з минулого року запровадила вимоги для великих компаній стосовно звітності по викидам парникових газів, а російська залізнична компанія РЖД вже навіть встигла відчути на собі переваги використання новітніх фінансових інструментів на ринку кліматичних фінансів. Так, у 2014 році компанія випустила кліматичні облігації на суму 11,6 млрд. російських рублів, що приблизно становить $220 млн.
Висновок один - або ми міняємося, або просто приречені залишитися на узбіччі не тільки економічного, а й цивілізаційного розвитку.
У співавторстві: з Гичка Олег, аналітик Центру глобалістики “Стратегія ХХІ”, асоційований експерт у сфері енергетики Ради зовнішньої політики “Українська призма”, Гонта Андрій, консалтингова компанія BFSE, Green Trade House
